Мар’їно. зупинка. Небо затягнуте сірими хмарами з домішкою рожево-зелених відтінків. відчувається загроза. Підходять 3 хлопця, одягнених в стилі r’n’b, самовпевнені, нахабні. Викликають страх, що межує зі злістю. Маришка як завжди шукає собі пригод і, згідно з моїм очікуванням, відповідає на розмову … (Частина сну відсутній. спливає розмову. суперечки. агресія хлопців. Я їх зачепила. кулак. Фуф! Чи не чіпали. Спини, що віддаляються від зупинки. Цікаво, що їх зупинило. ) Варто моя рідна 619, але чомусь з вимкненим світлом. чому? Я і не звернула уваги на наявність водія. Пролітає 2ий автобус і встає на місце 1-го (куди провалився той. ). Ми з незнайомими дівчатами починаємо тарабанити, сміючись, що об’єдналися в натовпі. Двері на ходу відкриваються. Я опускаю квиток в цю штуку, але повертається мені він весь покручений. образа. недогледіла. Кидаю його до решти квитках. забуваю. Саджу Маришку на бічне сидіння, спиною. І чому вона так напилася. (Спливають моменти. Десь ми з нею піддали. питання. де? Пам’ятаю вхід в клуб. Нас не пустили. А ми сміємося над ними (там була дівчина і охоронець). І тікати). Маришка в полубредовом, напівсонному стані. Навпаки нас сидить дівчина, друга стоїть поруч зі мною. Дивлюся у вікно. Замість вікна оголені дроти, ніби лічильник. Боюся отримати «заряд бадьорості»…. (частина сну відсутній) … Їдемо на мосту. Бачу попереду великий чорний американського типу автобус. ніби труну. стає моторошно. Автобус згортає наліво, паралельно мосту. Починається легка паніка. чому? Знову ж водій знеособлений. Звертаємо на головну дорогу і їдемо на зустрічну смугу. Навіщо ти туди їдеш. паніка! гамір! зупиняємося. Виходимо з автобуса. На нашу «правильну» смугу обрушується будинок. Водія вже немає. Звідки він знав.
Автобус теж розчавлений, збираємося йти пішки додому. Попереду величезна пробка кинутих машин, а за перехрестям очі сліпить яскраве світло, приглушений туманом. Маришка вже попленталася, я кричу, що заберу сумку і наздожену. А в думках як в кіно, навіщо тобі матеріальні блага, рятуй себе. Від чого. У повітрі висить невидима загроза і повне нерозуміння. Відчуття ніби фашисти захопили місто, ніби починається ядерна війна … Іду по дорозі, закриваючись від яскравого світла і покликом Маринку. Натовп мені вторить: «Маринка, Марін, Коблікова». все пошепки. Боюся кричати через незнання, що за світловий стіною.
Бачу попереду жінку з дитиною, питаю: «А що попереду? »Каже, що треба йти, залишатися не можна. Вони йдуть ховатися в магазин «Для душа і душі», його бомбити точно не стануть, він не продовольчий. Прошу її почекати. Продовжую пошуки Маринки. Світло несподівано розсіюється, і я бачу тупик. Люди сидять в цьому «приміщенні» на корточках, хтось спить, хтось посміхається, коли я кличу Марину. Мабуть це вони мені вторили.
Бачу дівчину з чорними волоссям і нахиленою головою. Ну думаю точно вона. І так хочеться схопити за волосся, щоб швидше наздогнати ту жінку. Але беру акуратно двома руками за обличчя. безрезультатно. подивилася всіх. Немає її. Ось подруга називається. Забрала свою дупу і зникла.
Повертаюся на місце, де розпрощалася з жінкою. варто. Дивовижно! йдемо втрьох. Дістаю телефон, хочу подзвонити. Думаю, чи є там ще гроші. Щас напевно ніде їх не покладеш. Бачу смс від Ольги, дівчинки з роботи. Пише про граматику якусь. Навіщо вона мені щас. Набираю номер X, хочу дізнатися місцезнаходження і перетнутися. Хіба мало ніколи більше не побачимося. Прокидаюся ..
напружений сон. Полон загроз, страхів переживань. Кінець нагадує початок книги «Метро 2033», хоча прочитала її більше півроку тому. Відчуття світової катастрофи, світу без технологій. Який він? важкий. Коли навіть немає можливості зателефонувати близькій людині і почути рідне «Алло».
