Я йду зимовим днем по вулиці, бачу на площі багато дітей грають, веселяться, чути їхній сміх.
Краєм ока, бачу, неподалік компанію незнайомих людей. Чому то відчуваю загрозу і намагаюся швидше піти.
Коли входжу у двір, де живе моя мама, бачу цих людей, явно чекають мене. Вони підійшли і стали агресивно зі мною говорити. Один чоловік, великої статури, в темному пальто, спробував мене вдарити, але я перехопила його руку, взявши за кулак і відвела удар, хоча відчувала його силу.
Ця компанія стала мене гнобити і вимагати щось підписати, обсипаючи погрозами. Недалеко сиділа жінка з дитиною і я, періодично, поверталася до неї і губами просила викликати поліцію, але вона мене не розуміла.
Потім, один з компанії чоловіків, сунув мені в руки дві товсті пачки грошей і знову попросив що то підписати. Я була поруч з під’їздом мами, побачила, що три жінки до нього підходять, швидко віддала гроші, сказавши, що нічого підписувати не буду, і заскочила в під’їзд, пропустивши вперед цих жінок.
В голові, в той момент, була думка, що лиходії тепер дізнаються до кого я прийшла, і мамі буде загрожувати опастность.
Під’їзд я не впізнала, в ньому були дерев’яні підлоги і сходинки, пофарбовані в білий колір. Я йдучи вгору, стала навіщо то мити сходи. На білому було видно, що потрібно поміняти воду (брудні краплі).
Піднявшись до маминій квартирі, остаточно зрозуміла, що зайшла не в той під’їзд, так як номер квартири, був не той. Номер був 27, а мені потрібен був 85.
Я вийшла з подьезла і пішла до своїх друзів (наяву у мене їх немає). Прийшовши до них, сіла на підвіконня, закривши коротенькі фіранки і стала шукати номер поліції і адвоката. Раптом, через вікно, вліз незнайомий, симпатичний, молодий чоловік і сівши навпроти мене, що то запитав доброзичливо. Цим він мене відволік від телефону. А далі, хто із друзів закричав, що у мене викрали дитину! Я вискочила з під’їзду і побачила, як ці ж чоловіки, що мене шантажували, забирають маленьку дитину (мій син, наяву, вже дорослий). Я кинулася в погоню (до речі, це вже було літо), побачивши, що вони встрибують у вантажівку, я зупинилася, вирішивши, що мені небезпечно туди забігати, і потрібно придумати, що то інше, що б врятувати дитину.
Йдучи назад, я весь час плакала, хоча в душі, відчувала, що моя печаль, не така, як я намагаюся показати.
Підійшовши до під’їзду, попросила підійшли жінок мені відкрити двері. Вони мені спочатку відмовили. Запитали, в яку квартиру я йду. Я стала плакати і сказала, що у мене викрали дитину і мені потрібно терміново, викликати поліцію. Мені дали телефон подзвонити, але я не змогла згадати жодного номера. Двері мені, все таки, відкрили. Я зайшла, але знову не впізнала під’їзд.
Це був, якийсь притон, з безліччю кімнат, в одній з яких, я побачила компанію викрадачів. Намагаючись, що б вони мене не впізнали, я швидко вийшла на вулицю.
До друзів я, все таки повернулася, все їм розповіла. Вони стали, на кшталт, дзвонити в поліцію. Ще, намагаючись, що то взяти в ящику, я, випадково перекинула пластмасовий контейнер із залишками меду. Спробувала мед, облізнув палець і відчула його солодкий смак. потім прокинулася.
