Наша школа. Але якась вона не така. Блакитні стіни, смарагдовий світло з білих вікон. Повільно проходжу повз кабінетів четвертого поверху. Мені чомусь какао, що це саме цей поверх. Так, це четвертий. Щось каламутне. Щось відбувається. скрізь пожвавлення. Раз кабінет, двері прочинені. Бачу безліч коричнево-чорних кожухів. старих. обшарпаних. Толстих. Вони висять як в роздягальні уздовж трьох стін. Хоча ні. тільки двох. Третя обвішана чимось іншим. Не бачу. Я проходжу далі. Зліва, де було місце для відпочинку – велике приміщення з пуфиками.
Там хтось був. ходив. розмовляв. Але вони були чорними. швидше за зеленими. Розмовляли на гортанному мовою. Шепочучи, скоса поглядаючи розпливлися в моїх очах кривими мордами. Носи великі і вуха. Очі желим мерехтять. гобліни? два кабінет.двері зачинені. три кабінет. теж закритий. четвертий. Невелика тумба – схожа більше на бруднити коробку, – коштує близько двері, не заважаючи їй відкриватися, на ній щось темне. Чорне. ганчірка? Далі видно стіна. Вона теж завішана одягом. найрізноманітнішої. Ніби накрали в смітниках. відкриваю двері. Прямо за нею зліва сидить ще одна істота. Щось кує? Хоча ні. Не пам’ятаю. Але він сидів як швець за одним столиком, точніше такий же тумбою, і щось робив. Їх було багато ще. все мутно. виходжу. Деякий час просто блукаю. Щось з кимось говорю. Після щось сталося. Шукаю четвертий кабінет. забігаю.
Побіжно глянувши далі. Там ще один кабінет. п’ятий. У тіні, на розі. Все в такому синьому кольорі. Мені щось потрібно було від того істоти. гобліна. Так, це він був. він погоджується. Я втікаю знову. куди? Навіщо? Не в курсі. Не пам’ятаю. Пам’ятаю, що бігала туди рази три. Але навіщо? Що я там робила? пам’ятаю сходи. Я спускалася, бігом. Пам’ятаю останній раз рабегаю. Пам’ятаю тата, який строго дивлячись на мене, щось сказав. типу "швидше вже". На мені не було зеленого жакета. Я була в ньому. На мені був костюм. Так точно. Зелена футболка з чотирма котами з однаковим силуетом, але різною розмальовки. На мені зараз була інша. Навіщо я це з себе зняла? Був ще якийсь шовковий бузкова хустка. Його теж не було. Кабінет був порожній. "Вони прибирають коли йдуть, так завжди". Побоюючись, що хтось зайде, я швидше шарю по всьому кутами. вішалка. ось хустку. Він намотаний з якимось іншим. Звільнити його не складає труднощів – я потягнула за кінець. І ось він мій. Пхаю в кишеню.
далі. Заглядаю в старі темні шафки з висувними полками. Один. другий. третій. Ось вона – футболка. хапаю її. Теж в кишеню. залишився жакет. Нервово роюсь у всіх шафах. Немає його. Вже біля дверей відповзаю на корточках від останнього, злобно оглядаюся. Дивлюся над шафою, там на стільці. Ось він. На ньому знизу якась зелена плетені стрічка. Витягую її, відразу забираючи жакет, надягаю. Чомусь виникла ідея про орке. Що він йому сподобався, хотів носити. Що за маячня? Вибігаю з кабінету. Не пам’ятаю. мутно все. Бачу гаражі, широка засніжена дорога. Моя подруга йде поруч. Як завжди – чорна курточка, штани обтягуючі, шапка з черепком, сумка на лікті. За нами хтось ще. Два якихось хлопця? Я їх не пам’ятаю. зима. Подруга щось говорить. Вона любила поговорити. Багато і не по справі. Обурювалася чимось. Потім пішла швидше. Попереду за останньою лінією гаражів ліс, перед ним поворот на право. Вона вже повертала, коли я квапив цих повільних пацанів, після плюнула на них і побігла за подругою. Літо, світить сонце. Череда гаражів змінилася розваленими і недобудованими спорудами, дерев’яними сараями і поламаними часом будиночками з плоским дахом.
Ми на розі. Стомлено сіли поруч з якимось зовсім застарілим. Це скоріше схоже на комору, розміри її були дуже маленькими. Крізь великі щілини, куди могла пройти спокійно, хоча немає, трохи Нарен, голова ми стали розглядати що ж там лежить. З одного, від мене лівого боку, була подоба полки на рівні моїх грудей, нижче завалено ганчірками. Здається синя була і чорна. А може малинова. На полиці лежало щось біле, і поруч на чорній землі теж. Ретельно вдивляючись, ми побачили складені цілі скелети з дрібними шматками одягу. Вони були зігнуті по поясу і покладені вгору особами. "Боже" – простягнула подруга, ховаючи губи долонями. "Що ви там побачили? " – з право від мене наблизився мій друг. Такий же високий, чорне волосся. Одяг мандрівника. зелена. Тока колір шкіри не такий смаглявий. Або мені здавалося. Він безстрашно просунув голову крізь щілину і подивився. Потім виглянув назад і підійшов до мене ззаду. "хочеш поглянути? ". Я почала пручатися, кидаючи всілякі аргументи, після останнього "Там запах не дуже" мою голову всетаки просунули і тут же висунули. Я встигла помітити білу ляльку з великими чорно-синіми очима і без кінцівок. "там лялька" – хто це сказав я не пам’ятаю. йшли далі. У траві чулося шелестіння. " Миші всякі, щури. фу".
Я помітила рожеві вушка великий щури серед Лапухов. Вона там стрибала, а потім рвонула прямо на мене. така велика. Намагаючись зберегти хоч пальці, я підставила коліно. Стоп, чому вона оголена? Щур вчепилася лапами, відкриваючи пащу, я миттю впала на коліна, хапаючи її на шию на маківці, Добре що ні вчепилася цими жовтими зубами мені в чашечку. Звір звивався і все таки вирвався. Наїхали на огорождающую сітку. У неї було стільки можливостей втекти – не дивлячись на свої розміри, вона з успіхом пролізала крізь невеликі отвори між залізними прутами. Але щур чомусь вирішила мені помститися. Оскалені, вона різко повернулася до мене. Я її чимось придавила до стирчить железяке, поглядаючи на стару бабусину мишоловку. "Дай мені мишоловку! " – крикнула я простягаючи одну руку. Хтось, колишній зі мною поруч, тут же повернувся
Для мене кожен сон не страшний. Я не боюся. Встаю з ранку, сідаю за стіл і пишу.
