Все як завжди перед сном, поспілкувалася в скайпі вимкнула комп, лягла спати. Прокидаюся, встаю. Моя кімната. Включаю комп, але все так дивно, чую багато багато голосів, чую що люди все говорять про мене, думають, хтось заздрить, обумовлює. Я не розумію, так дивно я сиджу в своїй кімнаті, роюсь в неті перевіряю пошту, але одночасно перебуваю в багатьох місцях і чую, що думають кажуть знайомі мені люди пробую відповісти їм, а вони мене не чують. А потім я чую хтось каже: "А вона ж (я)) померла. " потім інший голос: "Так ти насправді померла. " я в шоці відривати від компа і думаю про себе здивовано: "як померла? Що значить померла. " а мені хтось каже. "Так це правда озирнися, подивися направо. ".
Я обертаюся і перебуваю в ступорі. Там лежу я, моє тіло, моє мертве мертве тіло. Таке дивне відчуття, я розумію що Я тут, а там воно – моє тіло, але тільки без мене. Я не вірю, так дивно бачити себе з боку, немов чужий мішок. Я не можу повірити, що більше не живу. Намагаюся ткнути пальцем в обличчя, шкіру, волосся. А воно як пусте мертве тіло не реагує. Не відповідає мені. Потім я чую інший голос: "Так так дивно померла. Чи не боліла, здорова була, молода заснула і не прокинулася. Дуже шкода" хтось інший "Як просто заснула? " "Так".
Я все розумію різко. І відчуваю що мене хтось кличе, мені кудись треба йти. Мені так ставати гірко. Я починаю плакати, молитися, розмовляти з Богом. Як же це не справедливо, чому саме зараз? Чому саме тоді коли я така щаслива, коли мої мрії все почали збуватися, коли з’явилося світло в моєму житті, кар’єра, улюблена робота, перспективи. Коли я зустріла кохану людину, ми все бачилися один раз, це не правильно, у мене навіть не було часу пожити поруч з ним. Провести час разом. Це все неправильно, для чого треба було жити, страждати стільки, щоб потім як тільки життя почало налагоджуватися, як тільки Бог мені послав улюбленого заснути вночі і не прокинутися. І так просто взяти і піти. Я сиділа на колінах перед своїм тілом і плакала, молила, просила Бога. Я ніколи так шалено не хотіла жити. Я настільки сильно відчувала, як я люблю життя. Я не могла зрозуміти як можна просто все кинути і піти. Залишити улюблених одних.
Я чула якийсь голос мене успакаівал, іноді задавав питання: "Чи справді я люблю його і хочу прожити трохи своє життя саме з ним а не з кимось іншим? " або "навіщо тобі життя? " або "підемо. Ну-ну, не треба пора. Нам пора". А я не могла зрозуміти як пора. Невже пора. Мені весго 24. Я ще нічого не зробила. Я навіть не реалізувала свої мрії.
А потім я почула Відповідь: "Добре, я врахував всі, я готовий дати ще одне життя.. " я радію, стає світліше. Я намагаюся увійти в своє тіло, але у мене нічого не виходить. Воно все одно мертве. Я дивлюся вгору, я вже втомилася зовсім, майже виснажена ледве-ледве тримаюся. Пробую ще увійти, але у мене немає сил. сново плачу. дивлюся вгору. І мені голос каже: "ні-ні, не старе тіло. Я дарую тобі нове тіло, нове життя" і я відчуваю як моя душа обростає поступово матерією, тілом, дивлюся на свої руки, відчуваю. Нова Я. відкриваю очі.
Що це все було таке? Сон чи реальність. Не можу до сих пір в себе прийти після цього.
