У моєму сні я дівчина, якій постійно сниться один і той же сон. Ніби я йду з невідомої мені вулиці, бачу будинок з аркою, затягнутою металевою сіткою, підходжу ближче, Просовую пальці крізь отвори, притискаюся до неї обличчям і дивлюся у внутрішній дворик. Там ходять якісь люди з собаками, а в правому кутку вирита яма. З неї доносяться приглушені стогони і плач. Мабуть, у людини зав’язаний рот. Потім мукання стає все більш сильним оточенням і переходить в німий крик. На цьому місці я прокидаюся уві сні. Відчуваю, що повільно сходжу з розуму.
Подруга вирішує витягнути мене на природу. Розвіяти так би мовити. Ми йдемо по вузькій стежині уздовж озера, розмовляємо про спільних знайомих. Погода шикарна, яскраве сонце, спокійна вода, умиротворення. Раптом попереду якийсь шум, кінське іржання і гуркіт воза. Подруга в захваті: " Тут поруч стайня! покатаємося". А у мене незрозумілий жах. Не знаю чому, але щомиті зростає бажання бігти, що є сил, геть. Я беру подругу за руку і спочатку невпевнено, а потім все наполегливіше тягну за собою. Вона не піддається: " Ти чого? Все нормально. заспокойся. " Але я її не слухаю.
Зміна картинки і ми вже біжимо по сірому місту, загортаємо кудись і я розумію, що це той самий дворик! Але я не зовні, як уві сні, а всередині нього. За кілька кроків від мене ця Хренова яма. Серце просто вистрибує з грудей, голова паморочиться, трясуться руки. Як божевільна я кидаюся на сітку, починаю трясти її туди сюди, але вона не піддається. Ми в пастці. В цей час подруга стоїть у ями, дивиться вниз і кличе мене. " Там якийсь чоловік лежить, ми повинні йому допомогти, йди сюди, підстрахуй мене". вона спускається. Людина лежить нерухомо обличчям вниз. До сих пір чітко пам’ятаю побачене, коли вона його перевернула. Це неможливо описати. Дивовижно понівечене обличчя. Я кричу, подруга закриває мені рот, але пізно. На крик збігаються ці люди. Я не пам’ятаю, як ми звідти вибралися, і як взагалі далі розгорталися події. пам’ятаю кінець.
Мабуть ми знайшли людину, якій все розповіли, і він погодився нам допомогти. Знову цей двір. Ми чекаємо зовні, а він йде до ями. Ніч, нічого не видно і не чутно, що там відбувається. Знову смисловий провал.
Темна кімната. За столом сидить хворий садист, що вбиває людей в цій злощасної ямі. Той труп, який ми знайшли, виявляється, був не єдиний. " Навіщо ти це робиш? " – питає його наведений нами мужик. " Я художник. Я пишу картини. Тільки не в тому сенсі, в якому це прийнято розуміти. Моє полотно – особи цих нещасних. Вони повинні бути мені тільки вдячні. Якби не я, то вони так би і просрали своє життя, нічого не добившись, а так їх особи увічнити. Давай я тобі покажу дещо".
Садист піднявся, підійшов до вікна і відсмикнув щільну штору. За нею не було вікна, там була стіна, завішані великими і маленькими фотографіями в рамках. Десятки знівечених, перекошених від болю осіб відображені на них. " Бачиш, це те, чого жоден фотограф або митець не являв світу. Це фарби болю. Прекрасно. " Мужик стоїть в заціпенінні, видовище не для людей зі слабкими нервами, спирається плечем об стіну, дивиться на садиста: " Яка робота тобі самому більше подобається? " " Не знаю. Вони все мені дороги, мої творіння". " Але все ж, майстер, яка більше? ". " можливо ця". І він показує на одну з фотографій. На щастя, я не пам’ятаю, що саме було далі, але суть в тому, що з садистом зробили те саме, що і з людиною з обраного ним знімка.
