Я працюю в Японії здається по інженерної спеціальності (або будівельником – не пам’ятаю) . Відпрацював-треба повертатися в кінці дня. Іду вздовж довгого скляного тунелю (там і працював) типу моста Багратіон. всюди турнікети. Коли підходжу до кінця (на зразок катер йде і мені на нього треба) виявляється що я втратив студентський в якому лежала картка на прохід всюди.
Намагаюся повернутися назад, але виявляється що всюди турнікети, всілякі загородження через які треба проходити по тій картці, а грошей взагалі немає. Починаю стрибати через них і оббігати. Все япошки дивляться на мене витріщивши очі – нібито ось російські ідіоти.
Т ак потихеньку пробираюсь назад, раптом бачу два хлопця дрібних (років 10-12) біжать що то спершись або хз. Кричать по-російськи – розумію, що наші. За ними хтось біжить кричить. Я побіг за ними, забігаємо в напівпідвальне приміщення в якому вхід і вихід однакові (т. Е. Вбігає, пробігаєш по колу і вибігає назад) . На півколі ловлю їх за шкірку обох і витягаю звідти. Там зустрічає мене той хлопець (років 25-27) що гнався за ними. каже спасибі.
Розговорилися з ним виявляється він диригент хору нашого і приїхали вони з гастролями. Він у формі. По погонах – капітан-лейтенант. Запросив мене в своє місце, де вони живуть (все це в тому довгому мосту) . показав приміщення. Стали прощатися, показує ось тут девченки наші (вони начебто постарше), говорить мовляв приходь вночі, погуляємо, вип’ємо -з дівчатами покувиркатися. Я їх розглядаю швидким поглядом. Раптом бачу повертається одна їх девченка – блондинка, сімпотічная. Кажу офіцеру – ось блондинку б цю. Він не встигає нічого відповісти як звучить гучний скрипучий старечий голос: -Беленькіх не чіпати! Ну ми розпрощалися з ним (та виявилася доглядачка якась їх) .
Далі не пам’ятаю … Провал.
Я прийшов до цього офіцера вночі. Дівок брати не стали. Вирішили попити пивка. На якомусь ескалаторі вилізли нагору тунелю (раніше я говорив що він прозорий і в нього було видно місто, але тепер він був як під землею) . Ми опинилися на старому російською кладовищі – я подумав що це ще кладовище з російсько-японської війни. Напевно коли наші полонені були в Японії.
Кладовище велике, просторе. Хрести бетонні, мармурові пам’ятники. Старі, порослі мохом, повоєм. Поруч церква православна: досить велика, блакитні стіни, золоті куполи (стандарт) . Ми пішли гуляти по кладовищу, дивитися могили, хто похований (заоборчіков немає, тільки хрести і цвинтарі) . Дійшли до самого значного цвинтаря: Великий хрест – мабуть якомусь прапор-офіцера або наближених до самого Рожественський. Сіли на лавочці, допиваємо пиво. Навколо хреста, могили, лавки і нас з мармуру коло (пам’ятник) . Така смужка типу кільця величезного одним краєм він стосується землі (де і тримається), а площину його нахилена до землі на 45 градусів. Внутрішня поверхня кільця увігнута і вигравіруваний цей загиблий, від голови якого йдуть промені як від бога або ангела) .
Поки ми на все це дивилися – заходять під кільце пара: юнак з дівчиною – обидва одягнені як в ту епоху. Дама в плаття шикарному, кольору рожевого або бузкового з парасольок в руці, тримає хлопця під руку. Він – у фраку, циліндрі. Здивовано дивляться на нас (ми, звичайно, не обшарпанці, але я в простому одязі – джинси і кофта, чол зі мною в формі, але сучасної) . Здається зробили нам якесь зауваження -но ми навіть не відповіли – в шоці. Мабуть покійний був їхній родич. Вони поклали квіти, вклонилися і пішли.
